Історія Дубровиці

Дубровиця — найстаріше місто Рівненської області та одне з найдавніших в Україні. Відоме з 1005 року, місто пережило монгольські навали, іноземні загарбання та окупації, криваві визвольні змагання — і крізь усе це зберегло свою ідентичність. Розташована на берегах Горині в серці Волинського Полісся, Дубровиця є живим свідком тисячолітньої боротьби українського народу за свободу.

Походження назви

Існує кілька версій походження назви міста. Найприйнятнішою вважається версія від апелятива дубровиця — «невеликий дубовий гай», пов'язана з давньоруським словом дѹброва («ліс, гай») та українським діброва («дубовий ліс»). Існує також версія від литовсько-латинського кореня dumbas — «болото», що відображає природні особливості поліського краю.

Реконструйована давньоруська назва — Дѹбровицѧ, зі згадки в Іпатіївському літописі «Дубровицьскыи [князь]». З кінця XVI ст. набула поширення польська назва Домбровиця (Dąbrowica). У давніх актах місто також згадується як Добровица та Дубравица. 15 серпня 1944 року місто отримало сучасну назву — Дубровиця.

Давньоруський період (X ст. — 1240)

Найдавніша доба

За однією з версій, у X столітті Дубровиця була одним із західних прикордонних пунктів Древлянського князівства з центром в Іскоростені (сучасний Коростень). Після об'єднання слов'янських племен у Київську Русь ці землі увійшли до складу Турово-Пінського князівства.

Перша писемна згадка — 1005 рік

Перша документальна згадка про Дубровицю датується 1005 роком, коли великий київський князь Володимир Великий заснував єпископську кафедру в Турові. У переліку міст, що мали належати до Турівської єпархії, фігурує і Дубровиця. Цей факт зафіксовано у книзі «Творение старого отца нашого Кирилла, епископа Туровского», виданій Києво-Печерською Лаврою в 1880 році.

Дубровицьке удільне князівство (XII ст.)

До середини XII ст. Дубровиця входила до складу Турово-Пінського князівства. З другої половини XII ст. вона стає столицею окремого удільного князівства. У літописах збереглися згадки про кількох дубровицьких князів: Гліба Юрійовича, його сина Олександра Глібовича та онука Олександра. У 1183 році дубровицький князь Гліб Юрійович брав участь у переможному поході Святослава та Рюрика проти половців — цей факт засвідчений Густинським літописом.

Битва на річці Калці (1224)

Густинський літопис згадує дубровицького князя Олександра, який у 1224 році разом з тисячами русичів загинув у битві на річці Калці проти монголо-татарської орди — одній з найтрагічніших поразок давньоруських дружин.

Монголо-татарська навала (1240)

Під час навали орди Батия у 1240 році Дубровиця була зруйнована. Це поклало кінець існуванню Дубровицького удільного князівства. Проте місто відродилось і незабаром знову зайняло важливе місце в регіоні.

Велике Князівство Литовське (XIV–XVI ст.)

Литовська доба

Наприкінці XIV — на початку XV ст. Дубровиця увійшла до складу Великого Князівства Литовського і стала коронною волостю під управлінням призначених намісників. Пізніше місто подарували князівському роду Гольшанських — родичам великого князя Вітовта — і воно перейшло до числа приватновласницьких містечок.

Власники Дубровиці

Шляхом спадкувань та продажів Дубровицею у різний час володіли: Андрій Курбський, Фірлеї, Сапіги та Плятери. Особливою сторінкою є перебування міста у руках Андрія Курбського — московського боярина, що втік від Івана IV Грозного до Великого Князівства Литовського. Одружившись з дубровицькою княгинею, він у 1571 році отримав місто як придане.

Після Люблінської унії (1569)

Після Люблінської унії 1569 року Дубровиця потрапила під владу Польщі та увійшла до Брестсько-Литовського воєводства. Наприкінці XVI ст. поширилася польська назва Домбровиця. На той час це було велике, добре збудоване містечко з розвинутою торгівлею та ремеслом.

Козацька доба

На короткий час Дубровиця та навколишні села переходили під українську гетьманську адміністрацію. Впродовж 1657–1659 років, як і все Полісся, вона входила до складу Пінсько-Турівського козачого полку. У 1653 році місто вкотре зазнало серйозних руйнувань.

Під чужою владою (XVII–XIX ст.)

Костел Іоана Хрестителя (1695–1702)

У 1695–1702 роках у Дубровиці збудовано костел Іоана Хрестителя та колегіум ордену піярів. Цей барочний храм став одним із найзначніших архітектурних пам'ятків міста і внесений до державного реєстру пам'яток архітектури національного значення.

Загарбання Російською імперією (1795)

Після третього поділу Польщі у 1795 році Волинь була насильно анексована Російською імперією — колоніальною державою, що систематично нищила українську мову, культуру та самобутність. Дубровиця стала центром Домбровицького повіту Волинської губернії. У XVIII–XIX ст. містечком володіли графи Плятери, які залишили помітний слід в архітектурі краю.

Розвиток у XIX столітті

У 1809 році в Дубровиці збудовано суконну мануфактуру. З початку XIX ст. в околицях почали розробляти поклади бурштину. У 1862 році зведено церкву Різдва Богородиці — ще одну пам'ятку архітектури. Станом на 1860 рік у місті мешкало 3 743 особи, а в 1900-х роках — понад 5 650. На початку XX ст. тут діяли підприємства смолокурної, деревообробної та спиртової промисловості.

Перша світова та міжвоєнний період (1914–1939)

Перша світова війна

На початку Першої світової у Дубровиці розташувався штаб Третьої, а пізніше — Особливої російських армій. Місто опинилось в епіцентрі стратегічних битв Східного фронту.

Боротьба за владу (1917–1920)

Восени 1917 року дубровицькі більшовики розпочали ділити майно та землю. У грудні того ж року загін Центральної Ради витіснив більшовиків, але вже 1 січня 1918 року червоноармійський загін Кіквідзе повернув місто під радянський контроль. Місто переходило з рук до рук у хаосі революційної доби.

У складі Польщі (1920–1939)

Від 1920 до 1939 року Дубровиця перебувала у складі Польщі — у Сарненському повіті Поліського, а від 1931 року — Волинського воєводства. Місто розвивалося як невеликий регіональний центр з активним господарським і культурним життям.

Друга світова війна (1939–1944)

Вхід до УРСР (1939–1940)

17 вересня 1939 року після підписання пакту Молотова–Ріббентропа радянські війська перейшли польський кордон. Дубровиця увійшла до складу УРСР. 17 січня 1940 року утворено Дубровицький район, місто здобуло статус міста та районного центру.

Нацистська окупація (1941–1944)

З початком радянсько-німецької війни в червні 1941 року Дубровиця опинилася під нацистською окупацією. Місто замінило один тоталітарний режим на інший — ще жорстокіший. Ця доба стала однією з найтрагічніших сторінок в історії Дубровиці: вся єврейська громада міста була цілеспрямовано винищена нацистами в рамках Голокосту.

Духовні потреби визвольного руху в регіоні ще від 1941 року підтримував дубровицький священник отець Михайло Семенюк — він неодноразово відвідував «Олевську республіку» УПА «Поліська Січ». У листопаді 1941 року в Дубровиці виник гурток «Жіночої Служби Україні», який організовував українські громадські та культурні заходи під носом у окупантів.

Дубровиця в зоні збройного протистояння (1943)

З весни 1943 року між Українською Повстанською Армією та нацистською окупаційною адміністрацією розпочалася відкрита збройна боротьба. Підрозділи УПА (ОУН-б) атакували німецькі гарнізони по всій Волині та Поліссі. Дубровиця стала одним із міст, де повстанці виступили проти окупантів: навесні 1943 року Дубровиця на нетривалий час опинилася в зоні контролю УПА. Відомий радянський партизанський командир Петро Вершигора змушений був визнати: «Західний берег річки Горинь, райони Стидин, Степань, Дубровиця, район Колки-Рафалівка були в руках УПА».

У місті й навколишніх лісах активно діяли підпільні групи ОУН-УПА. Повстанці вели боротьбу на два фронти — проти нацистських окупантів і проти радянських партизанських з'єднань, що рейдували з Білорусі, намагаючись придушити визвольний рух.

Повторна окупація — прихід Червоної армії (1944)

У ніч на 10 січня 1944 року до Дубровиці увійшли частини 397-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту та радянські партизанські загони під командуванням Василя Бегми. Нацистська окупація змінилась окупацією радянською — ще одним тоталітарним режимом, який так само не приніс Дубровиці ані свободи, ані справедливості.

Одразу після встановлення радянської влади розпочалися масові репресії та мобілізація місцевого населення. Зокрема, 15 квітня 1944 року в центрі міста публічно стратили трьох українських повстанців УПА: теренового та зв'язкового УПА-Північ Сергія Камінського, командира відділу військової розвідки штабу «Боростена» Михайла Раковича та фотокореспондента технічного відділу УПА Георгія Романушка. Їхня страта в центрі міста мала залякати місцеве населення і зламати дух спротиву.

15 серпня 1944 року указом Президії Верховної Ради УРСР Домбровицький район перейменовано на Дубровицький, а саме місто отримало сучасну українську назву — Дубровиця. Проте репресії проти колишніх учасників підпілля та членів їхніх родин тривали ще довгі роки.

У 2022 році Дубровицька міська рада оголосила рік Роком Української Повстанської Армії — на честь 80-ї річниці її створення та для відновлення історичної справедливості щодо борців за волю України.

Радянська окупація: повоєнний період (1944–1991)

Репресії та придушення спротиву

З приходом радянської влади в Дубровиці розпочалися масові репресії проти колишніх учасників підпілля ОУН-УПА та членів їхніх родин. Каральні органи — НКВС та СМЕРШ — вели систематичне полювання на повстанців. Публічна страта трьох бійців УПА у центрі міста 15 квітня 1944 року стала символом нового режиму терору. Підпілля ОУН продовжувало чинити спротив у лісах Дубровиччини ще роками після офіційного «звільнення».

Відновлення міста

Паралельно тривала відбудова зруйнованого міста. Методом народної будови зведено 412-метровий дерев'яний міст через річку Горинь — один з найбільших дерев'яних мостів України. Наприкінці 1944 року місто налічувало 881 двір, у 1945 — вже 1 027 дворів. Розвивалися промислові підприємства, школи, лікарні.

Відновлення храмів (1990-ті)

За часів войовничого атеїзму обидва головні храми міста — костел Іоана Хрестителя та церква Різдва Богородиці — зазнали серйозних пошкоджень. На початку 1990-х вони були відреставровані та повернуті вірянам.

Дубровиця у незалежній Україні (з 1991)

Перші роки незалежності

З проголошенням незалежності у 1991 році розпочався новий розділ історії міста. Відбулась приватизація підприємств, реформувалося місцеве самоврядування. У 1995 році Верховна Рада України ухвалила постанову про розширення меж міста на 301,1 га.

1000-ліття Дубровиці (2005)

21 вересня 2005 року Дубровиця на державному рівні відсвяткувала урочистий ювілей — 1000-ліття міста. Це стало важливою віхою у визнанні стародавності та виняткового значення Дубровиці. З 2009 року містом-побратимом є польський Новогард.

Адміністративна реформа 2020 року

Постановою Верховної Ради від 17 липня 2020 року ліквідовано Дубровицький район. Місто та Дубровицька міська громада увійшли до новоствореного Сарненського району Рівненської області.

Сучасне місто

Станом на 2022 рік населення Дубровиці становить близько 9 343 осіб. Площа міста — 8,88 км², що робить її найменшим за площею містом Рівненської області. Через місто проходить національний автошлях Н25 та кілька регіональних доріг. Дубровиця зберігає неповторний поліський колорит: старовинні дерев'яні будинки, мальовничі береги Горині та живе відчуття тисячолітньої історії.

Архітектурні та історичні пам'ятки

Костел Іоана Хрестителя (1695–1702)

Пам'ятка архітектури національного значення, збудована орденом піярів у стилі барокко. Відреставрована у 1990-х роках після пошкоджень радянської доби.

Церква Різдва Богородиці (1862)

Православний храм середини XIX ст., внесений до державного реєстру пам'яток. Відреставрований у 1990-х роках.

Давнє городище (XI–XIV ст.)

Залишки давньоруського городища збереглися на околиці міста. За даними археологічних розкопок XX ст., це одне з найстаріших задокументованих поселень на Рівненщині.

Місто на стародавніх картах

Дубровиця зображена на знаменитій карті Poloniae Finitimarumque locorum descriptio Абрахама Ортеліуса (Антверпен, 1580), а також на російських військово-топографічних мапах 1866–1887 років — свідчення стратегічного значення міста в різні епохи.

Хронологія ключових подій